Плач Єремії : неофіційний сайт

    Тарас Чубай працює, лише коли має натхнення, і збирається взяти участь у ралі «Париж-Дакар»       

    Після виснажливої роботи на Майдані під час помаранчевої революції лідер групи “Плач Єремії” Тарас Чубай відпочивав у Славському, потім у його планах були Словаччина чи Австрія, де він збирався покататися на лижах зі своєю коханою. Лише після цього він планував поринути з головою у роботу над другим томом “Світла і сповіді” та альбомом “Life of the Opera”, зробленим з матеріалу минулорічного концерту у Львівській опері. Ми зустрілися з Тарасом у Києві.

    Доля, мабуть, вирішила посміятися з мене: я все життя твердив, що ніколи не поїду зі Львова, і от раптом закохався у дівчину, яка живе у Києві, а народилася у Донецьку, - розповідав він. - Тепер ми разом живемо у Києві, і я намагаюся підібрати ключі до серця цього непростого міста. Я виріс коло Погулянки, звик до життя поруч з лісом, і мені так важко було призвичаїтися до цих кам’яних нетрів.

    - В одному інтерв’ю ви казали, що улюблена частина жіночого тіла для вас - мозок. Хто ж вона, ваша розумниця?

    - Я таке казав? Мабуть, був не в гуморі. Звичайно, насамперед для мене важлива не краса, а ті якості, які роблять людину людиною. Але краса, звичайно, теж відіграє не останню роль. Моя кохана за освітою музичний теоретик. Дипломну роботу у Київській консерваторії вона присвятила музиці реггі, до якої часто тяжіє “Плач Єремії”. Але зараз вона працює менеджером в одній з великих японських компаній. Мою музику фахово критикує, і це дуже допомагає не розслаблятися.

    - Як вдається балансувати між запитами публіки та власними творчими планами? Погодьтеся, навряд чи співану поему “Світло і сповідь”, обов’язкову частину ваших концертів, любитимуть так, як пісню “Вона” чи баладу “Коли до губ твоїх”.

    -  Якщо композитор думатиме про те, чи додасть йому популярності той чи інший твір, чи любитимуть його слухачі, у нього вийде нещира “заказуха”. Хочу дати людям бодай краплинку чогось справжнього, а для цього треба писати тільки те, що лягає на серце. До того ж більшу частину моїх творів важко назвати піснями. Це балади, композиції, співана поезія, сплав різних стилів, щось таке, для чого навіть важко підшукати відповідну назву.

    - Багато співаєте поезій свого батька...

    - На жаль, я знаю про нього зовсім небагато: батька не стало, коли мені було дванадцять років. Але й після своєї смерті він виховував мене – залишилася його поезія, його бібліотека, фонотека. Це все стало ґрунтом, на якому я виріс. Батько займався літературою, але його ніде не друкували і переслідували за те, що він сповідував національну ідею. Він мусив влаштовуватися на тимчасові роботи, працював художником-оформлювачем, ще кимось. Книжку про нього ми нещодавно видали разом з Юрком Покальчуком.

    - За освітою ви класичний музикант, закінчили Львівську консерваторію за класом альта, грали в оркестрі музичної школи ім.Крушельницької. Не хочете зіграти на сцені на альті?

    - А я так деколи роблю. В усіх аудіозаписах, у яких звучать класичні струнні інструменти, обов’язково є і мій альт.

    - Поєднувати гру на ритм-гітарі, соло-гітарі і при цьому ще й співати – дуже непросто. Не збираєтеся взяти соло-гітариста?

    - Наш перший соло-гітарист, Олег Шевченко, тепер є директором групи “ВВ”. Андрій Партика, який грав після нього, потім перейшов до “Братів Гадюкіних”. Партії соло виконували й інші нині знані музиканти. Але одного дня я відчув непереборне бажання теж грати соло. От досі і граю.

    - А поезії не пишете?

    - Раніше вірші дуже часто роїлися у моїй голові, але під рукою, на щастя, завжди були зразки високої поезії. Я вийшов все ж таки не з музичного, а з літературного середовища. І друзів серед літераторів маю чимало: Віктор Неборак, Юрій Андрухович, Кость Москалець… Тому з упевненістю можу сказати: навіть ті мої вірші, які стали піснями, це лише тінь поезії.

    - Як ставитеся до закидів про наслідування – Гребенщикова, групи “Джетро Талл” тощо?

    - Я був на закритій вечірці у львівському клубі “Лялька”, де грав Гребенщиков (він приїздив під час форуму видавців, щоб побачитися з Коельо), і побачив, що між моєю музикою і музикою Гребенщикова дуже мало спільного. Наша подача набагато експресивніша. “Плачі” виросли з народної музики, а те, що виростає з телевізора чи якогось іншого синтетичного джерела, несправжнє. Я ж виріс на музиці Чеслава Немена. Це він навчив мене співати поезію. Другий мій вчитель - Віктор Морозов. Поза тим я люблю багато чого: музику Мелса Девіса, Девіда Боуї, народну музику – одне слово, усе справжнє. Мій улюблений композитор - Іоганн Себастьян Бах. Дуже люблю виконувати його речі - просто так, для себе. На сцену виносити їх не наважуюсь - я не того рівня класичний музикант, а крім цього, це тепер не моя професія.

    - Чи продовжує жити музична “тусовка Майдану”?

    - Ми спілкуємося, наскільки це можливо при завантаженості артистів. Можу похвалитися тим, що ще не будучи навіть кандидатом у президенти, Віктор Ющенко якось підійшов до мене після концерту і попросив підписати компакт-диск для його дружини.

    - Не стомилися від шоу-бізнесу? Не відчуваєте знову бажання сховатися кудись подалі й співати звідти: “Хата моя високо, люди від неї далеко”?

    - Час від часу відчуваю. Але це радше потреба усамітнення, ніж втечі, бажання бути більше на природі. З природою пов’язані й усі мої найбільші захоплення: фотографія та їзда по бездоріжжю. Недавно я навіть подумав, що, можливо, візьму участь у ралі “Париж -Дакар”.

    -  В одному інтерв’ю ви похвалилися, що не боїтеся говорити про свої недоліки.

    - Так, не боюся. От, палю, як бачите, хоч давно збираюся кинути. У молодості видавалося, що це так красиво: дихати димом. Тішуся тим, що зменшив дозу. Можливо, певним недоліком є те, що я людина настрою. Якщо не маю настрою працювати, не працюю. І так в усьому. Зате усе, що я роблю, роблю натхненно.

 

Джерело: www.wz.lviv.ua/pages. php?ac=arch&atid=38306