|
Кому як, а мені конче не вистачає сучасної української музики! Не важливо, що це – рок або поп, – аби вона була якісна і справжня. Можливо, є з десяток виконавців, яких, без сумніву, буду слухати і через десять років. Але ж цього так мало для такої великої країни, як наша... На жаль, багато пісень яскравих виконавців ніколи не потрапляють до масових слухачів. Вони “вмирають” десь на півдорозі, ще не встигши ознайомитися з принадами і законами шоу-бізнесу... Тим не менше, деяким вдалося вижити і у каламутній воді. І вони часом стають легендами: “Кому вниз”, “Гадюкіни”, “Мертвий півень” і, звісно, “Плач Єремії”... Добре пам’ятаю, як десь 7 років тому в Ужгороді після концерту (рекламний тур “Кодак”) ми пили пиво з “Плачами”... Так просто. Після свого виступу на Театральці Тарас спокійно складував гітару, а потім пішов у мікроавтобус, де кожний бажаючий міг дешево (3 гривні, без ПДВ) купити новий той час альбом “Хата моя”. Бажаючих чомусь було небагато... Дивно, адже група на той час була вже досить відома, і ми, студенти, часом співали їх хіт “Вона” під гітару або навіть без музичного супроводу. Просто справжня українська пісня тоді була не дуже “модною”. Останнім часом, здається, ситуація трохи змінюється на краще... ...А ми тоді пили пиво в барі “Антаріо” (причому, за наш рахунок). А Тарас дивився у меню і намагався вибрати щось недороге. І знову наш подив – “хіба рок-зірки у нас не достатньо заробляють?”. На що басист-приколіст Всеволод відповів: “З одного статусу зірки не проживеш – я, наприклад, у своєму кабінеті заробляю значно більше”. Виявилося, що він зубний технік, і до нього часто ходять лікувати зуби інші відомі музиканти, і не тільки. А Чубай був небагатослівний, він тихенько сидів за столиком у старій кепці “Fanta” (мабуть, також дісталася безкоштовно під час якогось рекламного туру). Тим не менше, розпрощалися, майже як старі друзі... Минулого літа у Києві побачив яскраві плакати – Чубай давав свій “сольник”. Потім писали, що на цей концерт не змогли потрапити навіть львівські студенти, які спеціально тільки заради музики приїхали у столицю у загальній плацкарті. Але я не вірю, щоб Тарас встиг загордитися від шаленої слави. Бо співає від душі. І тільки рідною, українською... Більшість текстів “Плачу Єремії” – це поезія Гриця Чубая, Юрія Андруховича, Костика Москальця, Віктора Неборака та інших сучасних українських поетів, а також – народні тексти. Але Тарас каже, що намагається завжди співати ніби від свого імені. Адже справді так це відчуває. І йому дуже не подобається, коли, наприклад, з його улюбленої пісні "Червона рута" роблять останнім часом "пластмасові версії". – Це не просто пісня, яку написав якийсь молодий хлопець, і яку можна виконувати поверхово, ніби пересічний шлягер. Ця пісня – вже як жива істота, що обросла своєю історією, багато чого пережила, набрала свого досвіду. Вона багато означає для українця, тому не можна її співати як "дрица-дрица-топ-ца-ца". Вона для мене зовсім інша... Серед улюблених молодих поетів згадує харків’янина Сергія Жадана. Зокрема, написав на його вірші композицію "Пластунка Н.". Каже, що “Жадан – це справжнє явище”. “Але ж є багато талановитих молодих літераторів, яких подавлює маса й несприятливі для творчості умови. Щойно це почне змінюватись на краще, ми побачимо яскраві й непоодинокі плоди”. Тим не менше, Тарас Чубай каже, що не пише пісень на злобу дня. До подібної творчості ставиться з гумором. А тим більш – до тотального перемальовування в помаранчеве. І хоча “тусувався” у штабі Ющенка, на майбутнє нової влади дивитися тверезо: – Звичайно, виконати свої зобов’язання буде важко. Ми відчуємо результат лише за кілька років, успіх не прийде так швидко. Але найголовніше, що ці думки й жадання успіху з’явились у головах українців. Люди відчули, що вони можуть впливати на хід подій, і ця зміна вже безповоротна... Тепер треба запастись терпінням і зачекати позитивних змін у суспільстві. З іншого боку, зрозуміло, що нам самим треба мінятися. Саме ми складаємо цю країну... Сміється з кон’юктурщиків – усі намагаються "перемалюватися" у помаранчевий колір. Особливо його тішать “помаранчеві” продукти – соки, горілка. Нещодавно обідав у ресторані і побачив нове блюдо під назвою: "Так! Ющенко". Під час виборів вони вирішили не робити тури по Україні, хоча був задум відвідати, наприклад, Донеччину. Але потім подумали і прийшли до висновку, що це б нічого не дало, тому що дуже тривалий час там відбувалося зомбування... “Їм тепер треба дуже довго давати правдиву інформацію, причому доведеться робити це якось обережно. Тому що багато людей в цих областях озлоблені... З ними "добре попрацювали". Хоча Тарас пригадує, як кілька разів доводилося виступати у Донецьку й Луганську. – Враження були фантастичні. Пригадую, у Донецьку трапився ще такий цікавий збіг, що саме в день нашого концерту там проходив футбольний матч "Шахтар" – "Карпати" (Львів). І "Карпати" програли... Відбувалось це в середині 90-тих років. Концерт проходив під пам’ятником Леніна. Для нас дико було, що десь це ще є, бо на західній Україні ці пам’ятники вже давно поприбирали... Отже ми грали, а люди, зокрема футбольні вболівальники підходили до нас і казали буквально таке: "Я до вашего выступления ненавидел украинский язык, а теперь хочу его выучить". І вони купували наші касети. Ще були такі тексти: "Извините за то, что "Шахтер" выиграл". Казали, що це негостинно. Тобто там живуть нормальні добрі люди. Просто телебачення – гірше атомної зброї, і пропаганда працювала там тільки на те, щоб "випрати" їм мізки. А до того на це працювала царська Росія, потім совєцька… Він дуже радий, що в Україні зараз робиться чимало спільних акцій письменників і музикантів. Один з перших, хто почав це робити в Україні, – Віктор Неборак. Його проект називався "Небо-рок", а участь у ньому брали музиканти груп "Плач Єремії", "Мертвий півень" і навіть Руслана. Це дуже цікаве явище – ритмічне декламування, покладене на рифову музику. А у львівській Опері Тарас навіть “спровокував” Юрія Андруховича заспівати з групою композицію на його вірш "Самійло Немирич". “А що таке рок-музика? Це коли музикант є й поетом. Або ж група людей, які грають і разом з тим складають тексти”. Сам Тарас соромиться співати власні пісні – дуже високу планку поклав, нижче вже не може взяти. “Я це на собі відчуваю: знаю, що вже трохи комплексую писати власні тексти, тому що в мене є зразки дуже хорошої високої поезії мого батька в першу чергу, а поза тим – бубабістів та інших, на чиї тексти я пишу музику...”. Хоча визнає, що це заважає власному розвитку. “Молодим людям треба писати власні тексти до своїх пісень – як вони відчувають цей світ. Цим шляхом пішов Кузьма Скрябін. Але в той же час його мова досить малограмотна, при тому, що пісні – страшенно талановиті, симпатичні і справжні. І все ж вони є такою собі рекламою безграмотності. Я завжди йому це закидаю...”. І його дуже дратує, що майже всі виконавці, хто “вийшов на поверхню”, послуговуються безграмотною українською мовою... “Треба дбати про грамотну мову, плекати її, а тоді вже, коли ми будемо мати цей фундамент, дозволяти собі трошки деформувати мову, розвивати сленги і так далі. У нас же люди, фактично не маючи цієї основи, починають співати суржиком. Доказом цього є феномен трансвестита Сердючки. Це є легкий шлях, але він веде до руйнації нас як українців...”. Секрет успіху своєї групи у одному з останніх інтерв’ю пояснює дуже просто: – Перш за все треба любити те, що ти робиш. У мене це саме так... Але основне – завжди бути тим, ким ти є в цей момент, бути собою і не намагатися брехати людям, які тебе слухають. На початку минулого року у рідному місті музиканти відзначали свій маленький ювілей – 15 років групі “Плач Єремії”. Причому, зробили це у Львівській опері, влаштувавши для львів’ян грандіозний концерт. – Людина не зауважує плину часу – таке враження, що ми починали тільки вчора, – сказав тоді Тарас Чубай, – а насправді минуло вже п’ятнадцять років. За цей час ми змінилися, подорослішали, дуже багато пережили. І залишилися разом. Враховуючи те, як швидко розпадаються групи, таке довгожительство – своєрідне геройство. «Плач Єремії» разом з оркестром «Віртуози Львова» виконав свої відомі пісні, а також пісні Івасюка й пісні на вірші Тарасового батька Грицька Чубая. – Якби ми грали програму один до одного, так, як минулоріч, вона все одно була б іншою, - каже співак. – Тепер з усього, що б ми не співали, “визирає” революція... Адже під час київського Майдану “Плачі” грали там по кілька разів на тиждень. “Пісні з Майдану”, які з’явилися спеціально для цієї акції, вже потрохи йдуть у минуле. А пісні, перевірені часом, залишаються. Політичні лозунги чомусь у творчості не дуже приживається. Є більш вічні цінності – наприклад віра, надія і любов. А хіба цього не достатньо, аби нормально жити і співати?
|