Плач Єремії : неофіційний сайт

Кому як, а мені конче не вистачає сучасної української музики! Не важливо, що це – рок або поп, – аби вона була якісна і справжня. Можливо, є з десяток виконавців, яких, без сумніву, буду слухати і через десять років. Але ж цього так мало для такої великої країни, як наша...

На жаль, багато пісень яскравих виконавців ніколи не потрапляють до масових слухачів. Вони “вмирають” десь на півдорозі, ще не встигши ознайомитися з принадами і законами шоу-бізнесу... Тим не менше, деяким вдалося вижити і у каламутній воді. І вони часом стають легендами: “Кому вниз”, “Гадюкіни”, “Мертвий півень” і, звісно, “Плач Єремії”...

Добре пам’ятаю, як десь 7 років тому в Ужгороді після концерту (рекламний тур “Кодак”) ми пили пиво з “Плачами”... Так просто. Після свого виступу на Театральці Тарас спокійно складував гітару, а потім пішов у мікроавтобус, де кожний бажаючий міг дешево (3 гривні, без ПДВ) купити новий той час альбом “Хата моя”. Бажаючих чомусь було небагато...

Дивно, адже група на той час була вже досить відома, і ми, студенти, часом

...А ми тоді пили пиво в барі “Антаріо” (причому, за наш рахунок). А Тарас дивився у меню і намагався вибрати щось недороге. І знову наш подив – “хіба рок-зірки у нас не достатньо заробляють?”. На що басист-приколіст Всеволод відповів: “З одного статусу зірки не проживеш – я, наприклад, у своєму кабінеті заробляю значно більше”. Виявилося, що він зубний технік, і до нього часто ходять лікувати зуби інші відомі музиканти, і не тільки. А Чубай був небагатослівний, він тихенько сидів за столиком у старій кепці “Fanta” (мабуть, також дісталася безкоштовно під час якогось рекламного туру). Тим не менше, розпрощалися, майже як старі друзі...

Минулого літа у Києві побачив яскраві плакати – Чубай давав свій “сольник”. Потім писали, що на цей концерт не змогли потрапити навіть львівські студенти, які спеціально тільки заради музики приїхали у столицю у загальній плацкарті. Але я не вірю, щоб Тарас встиг загордитися від шаленої слави. Бо співає від душі. І тільки рідною, українською...

Більшість текстів “Плачу Єремії” – це поезія Гриця Чубая, Юрія Андруховича, Костика Москальця, Віктора Неборака та інших сучасних українських поетів, а також – народні тексти. Але Тарас каже, що намагається завжди співати ніби від свого імені. Адже справді так це відчуває. І йому дуже не подобається, коли, наприклад, з його улюбленої пісні "Червона рута" роблять останнім часом "пластмасові версії".

– Це не просто пісня, яку написав якийсь молодий хлопець, і яку можна виконувати поверхово, ніби пересічний шлягер. Ця пісня – вже як жива істота, що обросла своєю історією, багато чого пережила, набрала свого досвіду. Вона багато означає для українця, тому не можна її співати як "дрица-дрица-топ-ца-ца". Вона для мене зовсім інша...

Серед улюблених молодих поетів згадує харків’янина Сергія Жадана. Зокрема, написав на його вірші композицію "Пластунка Н.". Каже, що “Жадан – це справжнє явище”. “Але ж є багато талановитих молодих літераторів, яких подавлює маса й несприятливі для творчості умови. Щойно це почне змінюватись на краще, ми побачимо яскраві й непоодинокі плоди”.

Тим не менше, Тарас Чубай каже, що не пише пісень на злобу дня. До подібної творчості ставиться з гумором. А тим більш – до тотального перемальовування в помаранчеве. І хоча “тусувався” у штабі Ющенка, на майбутнє нової влади дивитися тверезо:

– Звичайно, виконати свої зобов’язання буде важко. Ми відчуємо результат лише за кілька років, успіх не прийде так швидко. Але найголовніше, що ці думки й жадання успіху з’явились у головах українців. Люди відчули, що вони можуть впливати на хід подій, і ця зміна вже безповоротна... Тепер треба запастись терпінням і зачекати позитивних змін у суспільстві. З іншого боку, зрозуміло, що нам самим треба мінятися. Саме ми складаємо цю країну...

Сміється з кон’юктурщиків – усі намагаються "перемалюватися" у помаранчевий колір. Особливо його тішать “помаранчеві” продукти – соки, горілка. Нещодавно обідав у ресторані і побачив нове блюдо під назвою: "Так! Ющенко".

Під час виборів вони вирішили не робити тури по Україні, хоча був задум відвідати, наприклад, Донеччину. Але потім подумали і прийшли до висновку, що це б нічого не дало, тому що дуже тривалий час там відбувалося зомбування... “Їм тепер треба дуже довго давати правдиву інформацію, причому доведеться робити це якось обережно. Тому що багато людей в цих областях озлоблені... З ними "добре попрацювали".

Хоча Тарас пригадує, як кілька разів доводилося виступати у Донецьку й Луганську.

– Враження були фантастичні. Пригадую, у Донецьку трапився ще такий цікавий збіг, що саме в день нашого концерту там проходив футбольний матч "Шахтар" – "Карпати" (Львів). І "Карпати" програли...

Відбувалось це в середині 90-тих років. Концерт проходив під пам’ятником Леніна. Для нас дико було, що десь це ще є, бо на західній Україні ці пам’ятники вже давно поприбирали...

Отже ми грали, а люди, зокрема футбольні вболівальники підходили до нас і казали буквально таке: "Я до вашего выступления ненавидел украинский язык, а теперь хочу его выучить". І вони купували наші касети. Ще були такі тексти: "Извините за то, что "Шахтер" выиграл". Казали, що це негостинно. Тобто там живуть нормальні добрі люди. Просто телебачення – гірше атомної зброї, і пропаганда працювала там тільки на те, щоб "випрати" їм мізки. А до того на це працювала царська Росія, потім совєцька…

Він дуже радий, що в Україні зараз робиться чимало спільних акцій письменників і музикантів. Один з перших, хто почав це робити в Україні, – Віктор Неборак. Його проект називався "Небо-рок", а участь у ньому брали музиканти груп "Плач Єремії", "Мертвий півень" і навіть Руслана. Це дуже цікаве явище – ритмічне декламування, покладене на рифову музику.

А у львівській Опері Тарас навіть “спровокував” Юрія Андруховича заспівати з групою композицію на його вірш "Самійло Немирич".

“А що таке рок-музика? Це коли музикант є й поетом. Або ж група людей, які грають і разом з тим складають тексти”.

Сам Тарас соромиться співати власні пісні – дуже високу планку поклав, нижче вже не може взяти. “Я це на собі відчуваю: знаю, що вже трохи комплексую писати власні тексти, тому що в мене є зразки дуже хорошої високої поезії мого батька в першу чергу, а поза тим – бубабістів та інших, на чиї тексти я пишу музику...”.

Хоча визнає, що це заважає власному розвитку. “Молодим людям треба писати власні тексти до своїх пісень – як вони відчувають цей світ. Цим шляхом пішов Кузьма Скрябін. Але в той же час його мова досить малограмотна, при тому, що пісні – страшенно талановиті, симпатичні і справжні. І все ж вони є такою собі рекламою безграмотності. Я завжди йому це закидаю...”.

І його дуже дратує, що майже всі виконавці, хто “вийшов на поверхню”, послуговуються безграмотною українською мовою... “Треба дбати про грамотну мову, плекати її, а тоді вже, коли ми будемо мати цей фундамент, дозволяти собі трошки деформувати мову, розвивати сленги і так далі. У нас же люди, фактично не маючи цієї основи, починають співати суржиком. Доказом цього є феномен трансвестита Сердючки. Це є легкий шлях, але він веде до руйнації нас як українців...”.

Секрет успіху своєї групи у одному з останніх інтерв’ю пояснює дуже просто:

– Перш за все треба любити те, що ти робиш. У мене це саме так... Але основне – завжди бути тим, ким ти є в цей момент, бути собою і не намагатися брехати людям, які тебе слухають.

На початку минулого року у рідному місті музиканти відзначали свій маленький ювілей – 15 років групі “Плач Єремії”. Причому, зробили це у Львівській опері, влаштувавши для львів’ян грандіозний концерт.

– Людина не зауважує плину часу – таке враження, що ми починали тільки вчора, – сказав тоді Тарас Чубай, – а насправді минуло вже п’ятнадцять років. За цей час ми змінилися, подорослішали, дуже багато пережили. І залишилися разом. Враховуючи те, як швидко розпадаються групи, таке довгожительство – своєрідне геройство.

«Плач Єремії» разом з оркестром «Віртуози Львова» виконав свої відомі пісні, а також пісні Івасюка й пісні на вірші Тарасового батька Грицька Чубая.

– Якби ми грали програму один до одного, так, як минулоріч, вона все одно була б іншою, - каже співак. – Тепер з усього, що б ми не співали, “визирає” революція...

Адже під час київського Майдану “Плачі” грали там по кілька разів на тиждень.