|
Тарас Чубай та його гурт «Плач Єремії» належать до когорти тих виконавців, які під час своїх концертів збирають аншлаги. Однак побачити їхні кліпи по телебаченню або почути пісні по радіо практично неможливо. Так само нечасто з’являються інтерв’ю Чубая в медіа. Але, незважаючи на це, ні Тарас Чубай, ні гурт «Плач Єремії» насправді нікуди не пропали (як дехто почав уже побоюватися), а фронтмен гурту й надалі займається тим, що найкраще йому вдається, — музикою.
«Ми виховали свою публіку»
— На початку січня ви вже провели, можна сказати, традиційні новорічні концерти у Львівському оперному театрі. Цього року вони збіглися із 20-річчям вашої професійної музичної діяльності. Чи змінилося звучання тих пісень, які ви грали тоді й граєте сьогодні?
— Тепер я вперше зробив версію «Кориди» із групою, раніше виконував її сам під гітару. Мені подобається, як ця пісня нині звучить. Також хочу спробувати повернутися до давніх уривків із поеми «Вертеп». Бо хоч як крути, ця поезія й далі є актуальною, незважаючи на те, що її було написано ще в радянські часи. Позаяк у нас далі в країні відбувається такий собі безперервний вертеп.
— А змінився глядач за ці роки?
— Мені здається, профільтрувався. У сенсі, що тепер на концерти не приходять зайві люди, відчувається, що зал зі мною дихає в такт. По тій енергетиці, яка була в залі, я відчув, що це моя публіка.
— 2004 року після вашого концерту в Палаці «Україна» мав бути тур по державі. Чому він не відбувся?
— Тоді й справді спонсор того концерту пообіцяв, що після київського виступу буде тур по 11 містах України. Я не хочу згадувати, хто був спонсором, скажу тільки, що ця державна організація як була тоді, так і сьогодні є, лише тепер її мають начебто приватизувати. Щодо того туру все було узгоджено, навіть представниця цього спонсора про тур оголосила на прес-конференції. Але наступного дня все кардинально змінилося, після того як Ющенко, який тоді ще не був президентом, вийшов на сцену й подарував мені квіти. Представники цих спонсорів просто кудись зникли й нічого не пояснили. Але згодом я довідався, що причина — саме в букеті від Ющенка.
Треба поновити «Наше Різдво»
— Коли можна очікувати на появу другої частини альбому «Світло і сповідь»?
— Матеріалу для цього альбому достатньо. Більше того, відсотків 70–80 із нього було награно ще тоді, коли записували першу частину «Світла і сповіді». Власне, другий розділ мав також вийти тоді ж, під тур, одразу за першим. Але відповідно й це тоді відклалося. А там почалися вибори, те-се, відволіклася увага, і найбільшим шоу стала політика.
— Тобто все впирається у фінанси?
— Скажімо, самому «Плачу Єремії» виїхати в тур і це організувати нескладно. Але мені не хочеться виступати в такому форматі, адже так ми грали вже багато років. Хочеться зробити щось таке велике й потужне, щоб це було на рівні, щоб була гарна техніка, гарний звук, гарне світло. Також має бути витрачено гроші на рекламу.
— Чи не маєте наміру продовжувати серію «Наше»? Можливо, після «Нашого Різдва», «Наших партизанів» та «Нашого Івасюка» настав час видати ще щось «Наше»?
— Гадаю, треба поновити «Наше Різдво», бо на сьогодні воно для мене звучить уже не дуже актуально, зрештою, записано цей альбом іще 1997-го чи 1998 року. Та й знайти нині «Наше Різдво» в магазинах нереально. Тому, гадаю, його буде перевидано, мабуть, уже ближче до наступних Різдвяних свят. Окрім того, можна продовжувати тему «Наших партизанів» і Січових стрільців. Коли я робив цей альбом, то перебрав безліч пісень, більшість з яких туди не ввійшла. Тобто є що робити, але для цього треба кілька місяців провести в студії. Скоро із цим проблем буде менше, бо зараз я добудовую свою студію. Це не буде якась суперстудія, головна моя мета — записувати в дерев’яній хаті. Власне, це й буде дерев’яне приміщення. Маю надію, що влітку я закінчу студію й тоді можна буде писати.
В’язнів треба провідувати
— Знаю, що ви та ряд інших виконавців напередодні Нового року виступали у в’язниці Львова. Що наштовхнуло на таку ідею та які враження від цього незвичного концерту?
— Усі знають, що наша правова система й судочинство, м’яко кажучи, не зовсім справедливі. Зрештою, як і в усьому світі, але в нас особливо. У в’язницю потрапив музикант, якому просто пришили справу, і це був концерт на його підтримку, адже було обіцяно за першої ж амністії його відпустити, якщо ми проведемо там концерт. І, крім того, мені здається, треба провідувати цих людей, бо нині в тюрмах переважно сидять ті, котрі просто не мають грошей відкупитися. І навряд чи вони є дуже винними.
— Яким було сприйняття тих слухачів?
— Ті люди дуже скуті, зважаючи на умови, у яких вони перебувають. Але поступово до кінця свого виступу я відчув, як вони відкрилися — підспівували, плескали. А було їх дуже багато: десь дві чи три тисячі. Концерт відбувався в їдальні. Вона в них розміром десь, як Палац «Україна». Але там значно нижчі стелі. Ну й запах, звичайно, там страшний, через що важко дихати, коли виступаєш. Та, попри це, враження залишилися кльові. Люди — усюди люди, і в тюрмах також люди сидять.
— На старий Новий рік в Івано-Франківську відбувався фестиваль вертепів, цікавинкою якого став вертеп з участю політиків та митців. У ньому брали участь і ви. Як туди потрапили та як почувалися там?
— Про те, що маю брати участь у вертепі, я довідався, коли вийшов із буса вже в Івано-Франківську, адже ми туди їхали просто на концерт. Але нічого, це було досить весело. А після вертепу вже пройшов власне концерт гурту «Плач Єремії». Насправді було дуже приємно, оскільки відбулося багато класних вертепів. Навіть із Донецька. І це були молоді люди, які розмовляли прекрасною, чистою українською мовою. Набагато чистішою, ніж франківці. Це мене здивувало. Ці люди підійшли до мене після виступу, запрошували в Донецьк, і я переконався, що в багатьох львів’ян чи франківців дуже засмічена мова, де кожне друге слово — русизм. Тож я був приємно вражений спілкуванням із цими людьми з Донецька.
Не телебачення, а смітник
— Чому гурт «Плач Єремії» практично не з’являється в телевізійному просторі й дуже рідко звучить на радіостанціях?
— Я принципово не хочу платити за прокручування кліпу чи телеефір. Це таке наше радіотелевізійне жлобство, яке мене не влаштовує максимально. Я гадаю, що рано чи пізно вони прийдуть до мене й заплатять за те, що крутитимуть мої пісні. Це по-перше. А по-друге, мені не хочеться з’являтися серед того сміття, яке заполонило наші телеефіри. Це не телебачення, а просто смітник. Тут іще є одна річ: таку музику, як наша, вважають неформатом. Але можна провести невеличкий експеримент: зупинити людину на вулицях Києва чи Львова й попросити її наспівати якусь із пісень тих груп, які часто крутять по телебаченню. Навряд чи вона зможе це зробити. А мої пісні навіть без якогось розкручування люди співають. Це таке собі природне розкручування — метод, завдяки якому свого часу став популярним Висоцький, коли люди просто передавали ці пісні одне одному. Мені здається, що ми відомі тільки завдяки своїм живим виступам.
— Як змінилося ваше життя з народженням донечки?
— Кардинально. У мене тепер немає жодної вільної секунди. Дитина займає, принаймні в моєї дружини, 24 години на добу, а інколи й усі 44. Та це велике щастя, і лише тепер життя для мене насправді має якийсь сенс.
— Поява донечки дала якийсь поштовх вашому творчому потенціалові чи, навпаки, забрала той час, який раніше ви могли присвятити музиці?
— Наразі дитині лише 10-й місяць, тому ще важко казати, забрала вона щось чи дала, але напевно можу сказати, що почуваюся краще. Я став більшою мірою сенсовим, моє життя наповнилося змістом.
— Другого такого «змісту» ще не плануєте?
— (Сміється). Дасться чути.
— Ваша дружина зі сходу України. Як вам, галичанинові, удалося знайти порозуміння й нормально ужитися з дівчиною з Донбасу?
— У нас із порозумінням проблем не виникало. Моя дружина з нормальної інтелігентної сім’ї. Вона з Донецька — там виросла, хоча народилася в Макіївці. За освітою вона музтеоретик, закінчила Київську консерваторію. Тож маю в родині музичного критика, який мене критикує.
— Якось ви сказали, що в Україні ще не виросли справжні музичні критики. Ваша дружина є цією молодою порістю?
— На жаль, вона не має часу працювати за своєю головною спеціальністю, оскільки займається іншою роботою. Вона є топ-менеджером однієї з великих японських фірм, а тепер займатиметься маркетингом. Але я маю потаємне бажання, щоб вона трохи почала писати власне як музичний критик. Бо мені подобаються її думки, її точка зору.
— Вона дає вам якісь поради? Ви до них прислухаєтеся?
— Звичайно. Вона дуже часто рятує мене від якихось дурниць.
Захар Федорак, газета «Без Цензури»
Інтерв’ю з АРТ вертеп
|
